Наклад — найболючіше питання
Як гадаєте, яким накладом має побачити світ книга «Хроніки війни більшовиків з українським народом. Голодомор 1932–1933 років на Чернігівщині: виконавці злочину»? Тисяча примірників, дві, п’ять, десять? Ні, не вгадали… Цінне для Чернігівської області видання побачило світ накладом 200 примірників. Частину коштів дала обласна влада, частину – меценати.
Цього накладу вочевидь вистачить лише для бібліотек. Наприклад, на балансі Чернігівської обласної наукової бібліотеки ім. В. Короленко, де й була презентована книга, зберігатиметься лише п’ять примірників.
Розуміючи ситуацію, автори книги, представники Українського інституту національної пам’яті Сергій Бутко та Сергій Горобець запевнили, що електронний варіант книжки також побачить світ.
Історики проаналізувати стоси паперів: офіційні документи, актові записи про смерть та свідчення очевидців. Після поступового розсекречення архівів (почалося у 2008 році) історики змогли ознайомитися не лише зі споминами очевидців Голодомору, а й із документами, які як підтверджували свідчення людей, так і спростовували.
– Я працював із результатами анкетування мешканців села Кархівка, яке проводилося у 2007 році. Тоді всі під копірку відповіли: «Нічого не пам’ятаю». Потім до рук мені потрапили анкети жителів Михайло-Коцюбинського. Там мешкала людина, яка до цього жила в Кархівці, вона пам’ятає про Голодомор та розповідає про численні жертви. Все село не пам’ятає, а одна людина пам’ятає. Це дивний, але цікавий факт. На жаль, сьогодні залишається все менше живих свідків, але, з іншого боку, історикам потрібно розібратися з величезною кількістю документів. Інше питання, що мало хто працює на цьому полі, хоча архівні документи можуть розказати не лише про Голодомор, а й просто про життя області. У ті часи повсюдно відбувалися шокуючи злочини на межі нацизму, – сказав співавтор видання Сергій Горобець.
Сталін не зміг би сам…
Знищення мільйонів людей – справа не з легких. Для цього не потрібно мати особливий талант чи просто встати зранку з лівою ноги. Щоби людина вдалася до знищення цілого народу, потрібно пройти спецвишкіл. Якщо укази підписував Сталін, то виконати їх фізично міг лише заздалегідь підготовлений соціальний прошарок населення.
На перший погляд це здається цілком логічним, однак чи готові українці усвідомити те, що в радянські часи катів українського народу вирощували (у прямому сенсі цього слова) компартійні осередки? Документи, які зберігаються в Чернігівському архіві, свідчать саме про це.
– Більшовики не змогли б впоратися з такими масовими знущаннями фізично. Потрібні були відповідні кадри. Ми виявили компартійний осередок у селі Петрушичі, де й муштрували таких людей. Під час Голодомору вони вправно виконували свою роботу: відбирали в людей хліб, заганяли селян у колгоспи та вбивали за потреби. Цих катів спеціально готували, хоча з часом вони й самі ставали жертвами: їх виганяли з компартії, звільняли з роботи, ув’язнювали та зрештою страчували, – сказав співавтор книги Сергій Бутко.
Декілька слів про підміну понять
Завдяки аналогічним книжкам українці можуть зрозуміти, звідки ж береться явище сепаратизму, яке й сьогодні процвітає буйним цвітом на окупованій частині Донбасу. Водночас історик Бутко категорично не погоджується із цим визначенням, апелюючи до іншого терміну – колабораціонізму.
У вступі Бутко та Горобець просять своїх колег та інших свідомих громадян утриматися від використання комуністичної термінології.
На їхню думку, термін «колективізація» не відповідає дійсності, бо насправді це було закріпачення селян. Радянська «індустріалізація» теж немає нічого спільного з класичною індустріалізацією, бо насправді людей мобілізували для швидкого нарощення військового потенціалу СРСР.
Тим часом «культурну революцію» Радянського Союзу чернігівські історики порівняли із духовним ув’язненням, у чергове підкресливши, що газети та література того часу мали на меті лише тотальне зомбування людей.
Не голодували лише радянські чиновники та… їхня прислуга
– Коли ми працювали з архівами та аналізували спомини свідків, то відокремили певну кількість людей, яка не голодувала. Але хто це? Звісно, що це партактив. А разом із ними і їхня прислуга. Це фактично комуністичне дворянство. Звісно, що вони підгодовували свою прислугу, аби та не вмерла, – цей цікавий факт підкреслив Сергій Бутко.
Окрім цього, історики в документах знайшли свідчення про те, що протягом 1919–33 років у селі Петрушичі працював компартійний осередок, з якого вийшли найодіозніші фігури.
За словами авторів книги, з компартії виганяли за різні «грішки». Наприклад, вінчання чи пияцтво. Утім, у цьому осередку відсіяли ще й романтиків та ідеалістів, залишивши лише тих, хто зміг би вчиняти злочини. Водночас ті, хто справно виконував свою роботу, залишався в осередку за будь-яких обставин.
У коло обов’язків входили обшуки та знущання з голодних селян. Часто ці люди відбирали в людей одну кількість продовольства, а під опис здавали значно меншу, різницю залишали собі.
– Людей можна було врятувати від голоду, але такого бажання ніхто не мав. Навпаки, дітям підпалювали пальці, людей роздягали та виганяли взимку на вулицю, підвішували… Влада робила все, щоби померло якомога більше людей. Ми ще аналізували інші документи та газети того часу. Про голод там навіть не писали. Це теж показник, – підкреслив Сергій Горобець.
Історична наука та історична пам’ять – дві сторони однієї медалі
– Перше що впадає в очі – регіональний зріз. Це все відбувалося з нашими родичами. Можливо, не такими далекими. Потім їхні кати теж ставали жертвами системи, а може, вони та їхні нащадки продовжують жити в тих же населених пунктах. Спочатку історики досліджували голод, а потім зрозуміли, що це була державна політика. Ми переконали себе, що це геноцид, та почали переконувати інших. Тепер парламент намагається переконати увесь світ. Для того, щоби світ визнав Голодомор геноцидом, маємо й далі розбиратися в цьому, працювати на регіональному рівні. З цієї мозаїки можна скласти загальноукраїнську картину. У процесі накопичення матеріалу деякі усталені думки можна навіть переглянути. Чому б ні? – зазначив кандидат історичних наук, директор Чернігівського центру перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій Володимир Бойко.
Історики наголошували на тому, що, окрім науки, є ще й історична пам’ять. Її формує населення, що вижило. Книжка «Хроніки війни більшовиків з українським народом. Голодомор 1932–1933 років на Чернігівщини: виконавці злочину» навпаки може вплинути на історичну пам’ять.
Історія рухається за спіраллю?
– Книга містить конкретні цифри та імена. Можливо, згодом кожен винний, кожна причетна до злочинів інституція отримає своє засудження. Люди, які чинили злочини за часів Голодомору, виросли в спеціальні інкубаторах. Чиновники, які мали трішки совісті, не могли бути в цьому середовищі. Залишалися лише ті, хто міг вчинити злочин. Аналогічне ми бачимо сьогодні на сході. Окупанти підшукують асоціальні елементи та спрямовують їх на антиукраїнські злочини, – сказав громадський діяч Олександр Ясенчук.
– Читаючи такі книжки, я знаходжу відповідь на питання: «Що робити?». Але наклад лише 200 штук, книжка до широких мас не дійде. Вважаю, що вона потрібна учасникам АТО, – переконаний голова обласного товариства «Просвіта» імені Т. Шевченка Олександр Шевченко, який теж нещодавно воював на сході.
Загалом на презентацію книги завітало кілька десятків людей: історики, краєзнавці, студентство. Вони доторкнулися до ймовірної мотивації знищення українського народу шляхом геноциду та того, що Чернігівська область єдина з усієї країни, де немає меморіалу, присвяченому Голодомору. Такий пам’ятний знак є навіть у Варшаві…
Юлія КОВТУН