Чимало перешкод на життєвому шляху довелося здолати мешканці з Горлівки Людмилі Шептухіній. Як і деякі її земляки, вона лишила позаду успішну кар’єру, житло і забезпечене життя, щойно почалися обстріли її міста.

Кілька років тому жінка навіть не могла уявити, настільки кардинально зміниться її життя.  Навіть не вірила, що доля закине її в занедбану хатину майже за п’ятсот кілометрів від рідного міста, де немає ні води, ні газу, опаленням слугувала напівзруйнована грубка, під ногами – прогнила підлога, над головою – дах, який не бачив дбайливих рук господаря вже ой як давно, ні за що б не повірила! Причому все це трапилося в той час, коли зима вступила в свої права, а за вікном уже починав тріскотіти морозець. Звісно, таке наймане житло, яке стало прихистком родини, не дуже тішило нових господарів. Однак тут було тихо…

Звільнялася з роботи… під дулом автомату

У мирний час Людмила Михайлівна працювала в лікарні МВС у Горлівці. Розповідає, що, як і її колеги, абсолютно не була готова до війни. Навпаки, мали впевненість, що ніколи не покине рідне місто. Але ополченці, облюбувавши медичний заклад, наказали працівникам звільнити приміщення для розміщення там військового госпіталю.

– Щоб встигнути поставити запис «звільнена за власним бажанням» та нормальну українську печатку, я поїхала за трудовою книжкою в Донецьк. Важко передати увесь страх, який відчувала в ті хвилини, адже забирала документ… під дулом автомату, – розповідає Людмила Шептухіна.

Щойно місто припинило бути місцем радості, щастя і миру, родина все таки вирішила на деякий час, доки над головами свистять кулі, покинути місто. Таких, як вони, що виїжджали із зони АТО під мінометними обстрілами, було багато. Їхали просто світ за очі, говорить переселенка.

Після того, що сталося далі – вона довго не могла оговтатись, адже було схоже на сон. Людмилі Михайлівні зателефонувала колишня пацієнтка Наталія Перепадя з Гадяча, якій вона 25 років тому (!) зробила операцію. Побачивши по телевізору, що на Сході розгортаються військові дії, гадячанка, вдячна за чуйність та уважність донецького лікаря, покликала її до себе.

– Колись її привезли до мене на носилках. Жінка була в тяжкому стані і я не відмовила їй у допомозі. Хто знав, що через стільки років мені буде потрібна її допомога! Сім’я гостинно до нас віднеслася: незважаючи на те, що нас було шість чоловік, пустила  у свій будинок, – розповідає Людмила Шептухіна.

«Несли все: від матраців – до консервації»

Опинитись далеко  від дому – непросто. Однак тимчасових гостей із Донбасу, які вимушено опинились у Гадячі, місцеві жителі не лишили сам на сам зі своїми проблемами.

– Головний лікар центру первинної медико-санітарної допомоги В.О.Близнюк запропонувала місце роботи, допомогла в деяких речах. Наприклад, забезпечила матрацами, бо в нас не було навіть на чому спати, надала дещо з домашніх меблів. Місцеві жителі також ділилися чим могли, несли посуд, продукти, консервацію, постіль, занавіски. Будь-яка дрібничка для нас була важливою,– говорить Людмила Михайлівна. – Хоч і боляче на душі, що так усе сталося, що покинули свій дім, в якому прожили не один рік, але заспокоює нас те, що люди не дали відчути себе покинутими.

Життя спочатку

Сьогодні Людмила Шептухіна – одна з тих жінок, які, попри складні труднощі, змогли успішно влаштуватись за сотні кілометрів від домівки. І далеко не всім вдається подолати перешкоди на шляху, аби вистояти перед обставинами, навіть такими, як війна, не зламатися та жити далі. Нині Людмила Михайлівна – завідуюча Біленченківською амбулаторією загальної практики сімейної медицини. Роботою задоволена, адже громада спільно з органами місцевої влади допомагає втілювати її мрію в життя: «Мені дуже хочеться, щоб амбулаторія виглядала як лікарня! Тож я попрохала допомогти замінити вікна, двері, надати фарбу і мене почули. Поступово перетворимо її на сучасний медичний заклад».

Хтозна, може, мрія, перевтілившись одного разу в реальність, згодом стане рушійною силою життя. Життя без війни та сліз. А доти на родину Шептухіних у їхньому рідному містечку чекають на своїх господарів дві квартири, будинок чоловікових батьків. З гіркотою розповідає переселенка, як у п’ятиповерховий будинок, де жили її батьки, влучив снаряд, як у результаті цього сусідська трикімнатна квартира вмить стала однокімнатною…

– Територія перед будинком уся була всипана уламками скла. Та ніч була однією з найстрашніших. Не один будинок на нашій вулиці постраждав від обстрілів, не обійшлося й без жертв – померла жінка. Доки точаться бої, там реально страшно, – зітхає Людмила Михайлівна.

Вона радіє, що всі її рідні живі, здорові і перебувають з нею «по один бік барикад» – на території країни, куди не дісталась війна. Але все ж таки горлівчанка сподівається на перспективу повернення. Хоча й розуміє, що поки що вона є туманною.

Збиралася на кілька місяців, а затрималась на 2,5 роки

Тернистий шлях пройшла ще одна родина – Людмили Савченко з Донецька. Влітку 2014-го, коли на донбаську землю прийшла неоголошена війна, жінка разом з дітьми та новонародженою внучкою приїхали на Гадяччину.

– Що не день – над головами свистіли кулі, було дуже моторошно. А в нас якраз з’явилося на світ онучатко. Тож, не довго думаючи, зателефонували до родичів, які живуть у Сергіївці Гадяцького району, і відразу зібралися в дорогу. Чоловік спочатку лишився в Донецьку, а потім і він приїхав до нас, – розповідає Людмила Миколаївна.

Найбільше вразили жінку, яка щойно ступила на гадяцьку землю, підтримка та співчуття сільських мешканців.

– Ми взяли з собою небагато речей, бо думали, що їдемо на кілька місяців. Але коли люди почули, що приїхали з обстріляного Донецьку, то один за одним почали зносити нам картоплю, капусту, інші продукти, – говорить розчулена гостинністю селян Л.М.Савченко.

За словами переселенки, підтримує «біженців» і сільський голова: «Коли щось потрібно, завжди звертаюся за допомогою до І.Г.Лідового. Він жодного разу не відмовив».

Ось так, поїхавши свого часу подалі від війни, на мирну територію, сім’я Савченків уже протягом 2,5 років мешкає в Сергіївці і, між іншим, повертатися назад не збирається.

– Мені тут дуже подобається. У вас гарна природа, родюча земля. Діти теж усім задоволені. Щоправда, спочатку донька хвилювалася, як її сприймуть у школі. На щастя, швидко знайшла товаришів, бере участь у різних конкурсах, була ведучою на святі, – говорить Людмила Миколаївна.

А ту сторону медалі, де досі тривають бойові дії, згадувати не хоче. Мовляв, немало вже виплакано сліз. І ми її добре розуміємо…

Вікторія Білоус. Газета “Гадяцький вісник”

Матеріал публікується у рамках конкурсу журналістських матеріалів, що висвітлюють проблеми переселенців. Конкурс проводиться у рамках проекту «Покращення висвітлення у медіа проблем внутрішньо переміщених осіб у трьох областях», що реалізується ГО «АРМЗІ» за фінансової підтримки NED.

Читати також: Долучайтесь! Конкурс журналістських матеріалів про переселенців