– Максиме, що змусило тебе замислитися над волонтерством в іншій країні?
– Після грудневого антикорупційного форуму у 2015 році, де я почув лише популістські лозунги, зрозумів, що найближчим часом нічого в країні не налагодиться. Тільки-но відсвяткував Новий рік і вже 1 січня сів за комп’ютер, щоб розіслати заявки на участь у міжнародних проектах. Направив пакет документів десь на 50 різноформатних пропозицій.
У результаті мені запропонували поїхати в Туреччину на проект із черепахами. Потім ненадовго повернувся в Україну й поїхав на черговий проект у Польщу, де доводилося працювати з важкими підлітками. Раніше за кордоном був хіба що в сусідній Білорусі.
Взагалі-то волонтерством займався ще до того, як це стало модно. Організовував різноманітні тренінги, суботники, допомагав армії тощо. Окрім цього, мав громадську організацію «Hackerspace». Вона об’єднувала людей, яких цікавила електроніка, робототехніка, 3D-принтинг.
– Розкажи, будь ласка, про проект із черепахами. Чому з цим не можуть впоратися турки?
– Міжнародні проекти створюють заради того, аби молодь обмінювалася досвідом, щоб стиралися кордони між країнами, такий собі мультикультуралізм. Під кожну людину пишеться окремий проект. Я потрапив на пляж, який ми мали розчистити ще до сезонного припливу черепах.
Як відомо, сміття, що потрапляє у водойми поблизу Алжиру, Лівії, Єгипту просувається на південь Туреччини. Від нього потерпають 70-кілограмові черепахи. Волонтери з усього світу збираються заради того, щоб створити для черепах сприятливі природні умови. Особисто я чистив пляж у селі Казанли.
Це не робота, а волонтерський проект, який покриває витрати на проживання та їжу, а також передбачає гроші на власні потреби. Розуміючи важливість волонтерства, власники місцевих магазинів навіть робили нам знижки.
Організація, яка мене відправила до Туреччини, мала квоту – дві людини з України. Якщо дівчинку знайти вдалося досить швидко, то з хлопцем було важче. Я мав конкурентів, але на моєму боці грали попередні здобутки.
– Чи було страшно їхати в країну з іншими традиціями та правилами життя?
– Ні. Попри те, що село Казанли розташовано поблизу міста Мерсін, від якого до Сирії всього 200 кілометрів, я відчував себе в безпеці. Зізнаюся, що в Чернігові почуваюся менш захищеним. Це при тому, що від Чернігова до зони бойових дій на сході країни відстань у декілька разів більша, ніж від Казанли до Сирії.
– Зрештою кількамісячний проект завершився й ти повернувся в Україну. Надовго?
– Так, повернувся, але ненадовго. Попри те, що молодіжні проекти розраховані на молодь до 30 років, а мені якраз стільки ж виповнилося на момент перебування у Туреччині, я потрапив на черговий волонтерський проект. Організація, яка відбирала кандидатів на проект до Польщі, запросила мене ще коли я був у Туреччині. Я погодився. Тим не менше, між цими проектами була пауза, під час якої я й перебував в Україні.
– Тебе знову відібрали на проект, цього разу кардинально інша країна. Розкажи, будь ласка, про волонтерство в Польщі.
– Поляки запросили мене на довгостроковий 10-місячний проект до Квідзена (Польща). Довелося працювати в спеціалізованій школі зі складними підлітками, яких вигнали з інших шкіл. Так би мовити, я волонтерив у ПТУ, де обов’язково має бути практика. До речі, наразі Польща намагається відходити від такого типу шкіл, адже там триває освітня реформа. Не виключаю, що мій проект у такій школі був останнім.
У цьому навчальному закладі я вигадував дозвілля для підлітків, був помічником фізрука, виконував офісну роботу, влаштовував кінопокази тощо. Одного разу подумав: а чом би не навчити їх своєму хобі? Запропонував школі придбати робота, якого ми потім успішно програмували. Для польської школи 500 злотих – це невеликі гроші. Звісно, програмування було базовим, але якщо хтось з учнів зацікавиться, то може продовжити навчання та пов’язати з цим життя.
– У тебе був вільний час і ти подорожував. Що вразило?
– Так, волонтерство передбачає подорожі. У Європі це не так дорого, як здається. Був у Польщі (Гдиня, Гданськ, Варшава, Лодзь), Нідерландах (Амстердам), Німеччині (Бремен, Гамбург), навіть побував на Канарських островах Лас-Пальмас в Іспанії. До речі, дуже дешево з Гамбурга: п’ять годин польоту та всього 230 злотих.
Хотів побачити, як живуть греки, бо багато читав про їхні ліворадикальні течії. Подивитися на місця, де жив Аристотель. Зараз там анархізм, можна сказати. У Солониках майже кожен день демонстрації.
У Берліні був 9 травня. Автобус Гданськ – Берлін коштує майже як маршрутка Чернігів – Київ. Думав ще поїхати у Швецію, щоб порівняти греків та шведів. Хоча з останніми я неодноразово спілкувався за інших обставин. Перші не хочуть працювати, а другі забагато працюють та ще й купу податків сплачують.
Коли я перебуваю в чужій країні, то просто прогулююсь, роблю фото, дивлюсь на афіші. Як посидиш хвилину на зупинці громадського транспорту, то одразу зрозумієш, чим живе місто.
– Після побаченого в різних країнах, можливо, зникли якість стереотипи?
– Ні. Навпаки, здобув нові (посміхається – авт.). Наприклад, я не знав, що іспанці такі ліниві. Мало того, що в них там сієста, так ще й регулярні карнавали. Так і хочеться запитати: а працювати ви коли будете?
До речі, ті, хто працює/навчається/волонтерить у Польщі, не розділяють людей на українців, росіян чи ще когось. Просто всіх, хто розмовляє російською, називають «свої люди». Політика в побуті зведена нанівець. Наприклад, зі мною волонтерила дівчина з Росії. Ми не говорили на політичні теми, бо і я, і вона розуміємо, що людьми маніпулюють з обох боків.
– Які плани на майбутнє?
– Уже п’ять років плекаю ідею створення школи на базі бібліотеки. Задум полягає в наступному: люди дивляться онлайн-курси на Prometheus, а потім збираються в бібліотеці та обговорюють здобуту інформацію. Треба усвідомлювати, що така освіта для українців конче необхідна. Нехай у тому ж інституті сингулярності, який нещодавно з’явився в країні, опановуватимуть знання лічені одиниці, але ці хлопці та дівчата думатимуть на 10–20 років наперед.
Півроку свого життя віддав створенню «Hackerspace», але зіткнувся з тим, що це нікому не потрібно. До нас максимум приходило п’ять людей, бо Чернігів – місто пенсіонерів. Тут ти сам маєш усе організувати, а потім ще ледь не силою затягувати людей на захід. Навіщо? Бюджет організації у 2015 році ледь сягав двох тисяч гривень на місяць, а хлопці, трохи опанувавши програмування, складали власні дрони вдома, а не в холодному офісі. До того ж, усі налаштовані на бізнес, а не громадський проект. Я вимушений був закрити громадську організацію.
Тепер налаштований на місто-мільйонник або закордон, там люди більш пасіонарні. Не виключаю повернення до Польщі, або взагалі поїздку в Азію. Навряд чи залишуся в Чернігові.
– Чи є в тебе надціль?
– Написати книгу. Дві. Про те, що переживає людина, яка живе у швидкоплинному світі. Одна – типу роману, інша – щось нудне, теоретичне, типу Канта. Вона була б оцінена філософами. Є тенденції, які хотілося б красиво упакувати. Наприклад, як Айн Ренд у книзі «Атлант розправив плечі».
– Є люди, які жодного разу не виїздили за межі країни, але впевнені, що в нас гірше за все. Ти згоден, що в Україні #всепропало?
– У нас інакше. Люди завжди думатимуть, що добре там, де нас немає. Однак ніхто не замислюється над тим, що в цих красивих європейських будиночках живуть такі ж самі люди, як ми, та думають, де б їм узяти гроші, щоб виплатити кредит. В Афінах, наприклад, рівень злочинності взагалі зашкалює. Ми просто маємо цінувати те, що в нас є, та жити своїм життям. Закордон – не панацея! Будувати та реалізовувати себе потрібно там, де тобі зручно та там, де ти матимеш однодумців.
Юлія КОВТУН