Інформація, яку з трибуни було озвучено для тих, хто прийшов її послухати, містила доволі повний аналіз зробленого, була пересипана конкретними справами і цифрами. Купу різних цифр називали й підлеглі Олександра Олександровича - керівники фінансової, освітянської, медичної, культурної галузей Сновщини, котрі - а це видно по справах - намагаються покладену на їхні плечі ношу і тримати гідно, і не впустити додолу…
Мовчки слухали усю (строкату й глибоку для осмислення) інформацію ті в.о. старост сіл, котрі знайшли змогу якось дістатися на ці збори, не вступали у полеміку ні громадські активісти, ні партійні представники. Майже ніхто нікого на цих зборах не критикував і не підносив. Хіба що знову Людмила Кравець, котра завжди душею вболіває за друзів-ветеранів і ніколи не оминає можливості владу похвалити і щось у неї попросити. Не оминає бізнесменів, депутатів, хоча, мабуть, має на це право.
До речі, депутатів Верховної Ради Василя Амельченка, Анатолія Євлахова, обласної – Ігоря Вдовенка, Григорія Божка, Олега Хасенка, як-то кажуть, із гарної сторони медалі, називав і наш голова, і наші керівники. Взагалі керівників і бюджетників у майже наполовину заповненій залі була більшість, а ось тих сновчан, котрі говорять про свої біди у чергах за яйцями на базарі, хто ковзається слизькими дорогами взимку і заливається від калюж навесні, чомусь не густо. Я б сказала – одні і ті ж і з одними і тими ж наріканнями і невдоволеннями.
Неподалік мого стільця клапоть зборів під звуки ліричної мелодії продрімала одна із місцевих хазяєчок (куштувала її пироги!), а дехто, втомившись від однотипного перегляду ідилії в картинках (зрештою, це ж був не концерт і не вечір для душі), спішно покидали залу. Запитала у авторитетних Володимира Кузьменка, Михайла Зуйка й Миколи Іваницького, чому так роблять, на що ті у відповідь лише кивнули рукою…
Хоча вже ввечері у Фейсбуці Микола Олександрович розмірковував і про стан справ у Мені та Корюківці, і про те, хто у свій час скільки чого зробив для нашого району, при кому, що закрилося, попливло в інші краї…
Подумалося: а що ж у недалекому майбутньому скажуть про нас? Про ремонт нашої площі, про клумбу, життя шкіл, бібліотек, клубів і фельдшерських пунктів, й де, зрештою, будуть у той час діти, онуки (наразі добру частину підходить порівняти з приказкою «А нашого білого цвіту по усьому світу!»). Бо ж хоч у Хотуничах (зі слів депутатки Лариси Безручко) люди, немов космічну подію, танцюючи, з кавою в руках, сприйняли вуличне освітлення (таке враження, що там до цього влади і держави не було), зате у таких маленьких селах, як Софіївка, Гута Студенецька, Радвине, Клюси, Заріччя та інших продовжують порожніти хати й гуляти вільний вітер. Ні доріг там, ні іншої цивілізації!
Та все ж не будемо дух надії втрачати, бо шлях реформам ніхто не перейде і децентралізаційні процеси триватимуть й надалі. Скоро побачимо чергові новації, черговий поступ…
Олена КОМПАНЕЦЬ