Трудова Слава

Лупцює так, що на тілі немає живого місця У Оксани троє дітей, які лише вранці бачать тверезого батька, коли він просить у мами грошей. І не просто просить, а клянчить з криками та матюками. Найменша Даринка починає плакати і благає маму, щоб дала татові грошей, аби тільки пішов з дому. – Колись кохали одне одного. Були щасливі, – розповідає Оксана. – Жили в іншій області, у моїх батьків. Одне за одним народилися двоє синів. Дванадцять років тому переїхали на Ічнянщину, звідки родом чоловік. Олексій ніде не працював, почав пити, став агресивним. До всього чіплявся, ревнував. Це продовжується уже років десять. Не пам’ятаю, коли привітне слово чула від нього. Називає мене шльондрою. До речі, й маму свою теж. У нас із ним троє дітей, спільно побудували дім. От він і вважає, що я буду терпіти й далі його знущання,бо мені нікуди піти. ...

Життя в окупації – Залишатися там було небезпечно. Снаряди розривалися поруч із будинком. На щастя, він уцілів, у ньому зараз живе моя мама, – розповідає Ольга Іванькова. – Виїхати теж було складно, селище постійно бомбили. Продуктів у магазинах не було. Нерозірвані снаряди й досі лежать на городах у людей. Чоловік найняв машину – і ми виїхали через Росію. – Спочатку до нас прийшли російські козаки, вони угруповувалися, – додає її мама Тетяна Олександрівна. – У серпні 2014 року бойовики почали ділити територію, визначалися, хто з них буде головний. У цей час українські солдати відступали, бойовики їх обстрілювали. Наше село було в епіцентрі цих боїв. Нас цілий місяць бомбили до першого вересня. Одного чоловіка вбило, він у будинку ховався. У селищі дуже багато людей померло від нервового стресу, боялися виходити на вулицю, переховувалися у погребах. І ми, і мій брат Микола з сім’єю теж ховалися у погребі. Світла у будинках півмісяця не було. Люди виїжджали хто куди міг. Ми поїхали в Ічню, куди виїхав і мій племінник із сім’єю. ...